Інститут спадкового права є чи не найактуальнішим у сфері цивільного права. Певним чином це обумовлено тим, що суспільні відносини, які становлять предмет даної підгалузі, є специфічними, так як виникають внаслідок такого юридичного факту як смерть фізичної особи або ж у випадку оголошення її померлою.
Як відомо, спадкування є ніщо інше як перехід прав та обов’язків, які ще називають спадщиною, від померлої фізичної особи (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Але не будемо заглиблюватися в азбучні істини.
Цивільним Кодексом, а саме ст.1222, передбачено дві категорії фізичних осіб, які наділені правом спадкування як за заповітом, так і за законом: фізичні особи, які є живими на момент відкриття спадщини та особи, що були зачаті за життя спадкодавця, а народилися вже після відкриття спадщини. Саме про другу категорію і йтиметься далі.
Ми звикли, що цивільна правоздатність у фізичних осіб виникає з моменту народження. Варто зауважити, що ця проблема не нова. Історія свідчить про спроби забезпечення інтересів зачатої, але ще не народженої особи з давніх давен. Підтвердженням слугують і Закони ХІІ таблиць, і Інституції Гая, і Дигести Юстиніана.
До речі, цікавим є той факт, що цивільне законодавство до представника цієї категорії суб’єктів застосовує термін «особа», а не «дитина». Це пояснюється тим, що на перший план виступає факт спорідненості спадкодавця і спадкоємця, а не віковий критерій. Тобто, особливого значення набуває саме правовий зв’язок між батьком (або матір’ю) та дитиною. Тому це поняття не варто тлумачити буквально. До того ж особами, зачатими за життя спадкодавця, називають не лише дітей спадкодавця. Ця категорія охоплює і онуків, правнуків тощо.
На жаль, сучасне цивільне законодавство не врегульовує належним чином правовий статус таких суб’єктів, як зачаті, але не народжені до смерті спадкодавця діти. Ще одна їх назва – насцітуруси. Права та інтереси такої особи охороняються Цивільним Кодексом, у відповідності до положень якого, у випадку складення заповіту на користь зачатої, але ще не народженої дитини, до її появи на світ ані видача свідоцтва про право на спадщину, ані розподіл спадщини між спадкоємцями є неможливим. У зв’язку із цим логічно виникає питання: з якого ж моменту виникає право на життя і, відповідно, право на спадкування?
Момент початку життя є спірним, при чому не лише в правовій площині. Ця проблема є актуальною і в медицині, і в релігії, і в законодавстві. Зосередимось на останньому. У правовій сфері це питання викликало гострі дискусії: частина науковців ототожнює початок життя людини і момент її народження, частина приймає за точку відліку початок фізіологічних пологів матері. А прихильники «медичної» теорії взагалі вважають початком життя формування нервової системи. Звернемося до зарубіжного досвіду. Наприклад, Американською конвенцією про права людини передбачено, що право на повагу до життя людини захищається на законодавчому рівні з моменту зачаття. А у Франції, Данії, Швеції захист життя людини здійснюється через певний строк після зачаття. В Японії ж лише після народження дитини.
Повернімося до українських реалій. Спираючись на законодавчу базу, можна стверджувати, що момент народження – той юридичний факт, з якого бере свій початок правоздатність. Відповідно, в Україні право людини на життя визнається саме з цього моменту. Право кожної дитини на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною відповідно до критеріїв, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров’я, знайшло своє закріплення і на національному рівні – у Законі України «Про охорону дитинства».
Напрошується висновок, що виникнення права на життя значно відстає від моменту появи у людини цього специфічного блага (зародження самого життя). У цьому контексті заслуговує уваги так звана концепція фантомної правоздатності. Суть її зводиться до надання неіснуючому суб’єкту права бути носієм тих чи інших правомочностей. Назвати такого суб’єкта повноцінним важко, погодьтесь. Адже така особа має певні недоліки в елементах правоздатності. Де-юре ще не народжена особа має здатність мати права та обов’язки (що закріплено на законодавчому рівні), а от де-факто – ні, так як немає абсолютно ніяких гарантій того, що вона народиться живою. Цим і обумовлюється визнання за такою особою умовної правоздатності, яка має безпосереднє відношення і до права спадкування.
З усього вищесказаного зрозуміло, що правовий статус ненародженої дитини має доволі розмиті межі, що дає підстави говорити про правові прогалини. Тому цілком обґрунтованим, на наш погляд, було б надання правоздатності відповідно з самим фактом зародження життя.