Marichka, автор у Partiot.Legal
img
+38 (044) 290 38 12
img
img
+38 (044) 290 38 12
Відправити запит
img
img
Коли суд поверне Ваш цивільний позов?

Для звернення в суд з метою розгляду справи важливо успішно пройти етап подачі заяви. На цьому етапі Вас можуть спіткати дві прикрості: повернення заяви та залишення заяви без руху.
Вашу заяву залишать без руху, якщо Ви не сплатили судового збору, не подали копії документів та самої позовної для Відповідача чи не дотримались вимог стосовно змісту позовної, що викладені в статті 119 ЦПК.
Що ж стосовно повернення позовної заяви, то виключний список положень, на основі яких можливе повернення позовної заяви передбачається ЦПК, а саме — статтею 121. Тож позовна заява судом повертається Заявнику у таких випадках:

– Позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову.
Оскільки це активна процесуальна дія заявника, то навряд чи є необхідність її якось особливо роз’яснювати. Мотивація заявника може бути довільною. Форма заяви — довільна, аби лише мала реквізити відповідного суду, вказувались реквізити первісної позовної заяви та подавалась до цього ж суду що й позовна заява.
Варто відзначити, що пункт 2 частини 1 статті 7 ЗУ «Про судовий збір» передбачає, що повернення (у нашому випадку) заяви є підставою повернення заявнику вже сплаченого судового збору, щоправда лише за його (заявника) клопотанням.

– Заяву подано недієздатною особою.
Згідно до положень статей 39, 40 ЦКУ та положень Гл. 2 Р. 4 ЦПК особа визнається недієздатною виключно рішенням суду. Тож саме попереднє рішення суду,прийняте відповідно в порядку окремого провадження, що набуло законної сили, є підставою для прийняття рішення судом стосовно повернення позовної заяви.
Перевірка правозастосування судами у цьому випадку показує, що, станом на червень 2016 року, в ЄДРСР наявні більше ніж півтори сотні ухвал, що посилаюся на цю процесуальну норму.
В певних ухвалах суд посилається на довідку від психіатра, яку надає сам заявник, на основі якої й застосовується ця норма.
В інших рішеннях є пряме посилання на певне відповідне рішення суду стосовно визнання особи-заявника недієздатним.
Проте в певній частині виданих судами ухвал ми бачимо, що суд не посилається на жодні документи, використовуючи цю норму права. Тому, в тих випадках, ми можемо лише здогадуватись чим керувався суд задля встановлення факту недієздатності заявника.
Тож, як ми бачимо з вищенаведеного, саме безпосереднє рішення суду про визнання заявника недієздатним, що набуло законної сили, є достатньою підставою для застосування цієї процесуальної норми цивільного законодавства, оскільки лише воно є підставою для визнання особи недієздатною.
Проте ця норма буде застосовуватись при поданні заяви особою, якій ще нема 18років та, відповідно, не полодіє повною цивільною дієздатність окрім кількох можливих специфічних випадків, коли, згідно до положень СКУ, передбачається можливість отримання особою повної цивільної дієздатності з 16 років. Але й у цьому випадку, таке рішення приймає виключно суд, за наявності відповідних підстав чи внаслідок вступання особою в шлюб, згідно до положень СКУ.

– Заяву від імені Позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.
Аби з’ясувати це питання, варто звернутись до положень П. 1 та 2 Гл. 4 Р. 1 ЦПК.
Так, згідно до положень статей 38, 40-46 ЦПК України, представником у суді може виступати адвокат чи хтось інший, хто досяг 18 років, має повну цивільну дієздатність та правильним чином посвідчені повноваження відповідну діяльність у суді, за винятком людей, виключний список яких знаходиться в статті 41 цього ж Кодексу, крім випадків, коли вони здійснюють діяльність інакше, в передбаченому порядку.
Документом, на основі якого діє представник, є Довіреність або договір Доручення, проте як показує аналіз судових рішень з ЄДРСР останній варіант оформлення взаємовідносин у цивільному процесі учасниками не застосовуються.
Для того аби представник мав змогу подавати заяву від імені Позивача у відповідному документі або має бути зазначатись такий обов’язок або право представника, чи зазначатись виключний перелік тих повноважень, які йому не доступні із вказанням, що він вповноважений здійснювати всі інші дії в інтересах (в нашому випадку) заявника.
Варто зазначити, що окремо не згадується про законних представників, бо в нашому випадку, вони не підпадають під дію цієї статті, оскільки їх повноваження не мають обмежень, базуючись на документі, що підтверджує їх статус законного представника.

– Справа не підсудна цьому суду.
Це як територіальна, так інституційна та юрисдикційна форми підсудності.
Зрозуміло, що направляючи позовну заяву, яку згідно до положень ЦКУ варто надсилати до місцевого територіального суду цивільної юрисдикції, до якого не-будь суду іншої юрисдикції та ще й з порушенням норми про територіальну підсудність, Вам не варто очікувати того, що цей суд буде розглядати Вашу позовну заяву по суті.

– Подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.
Положення відносно розірвання шлюбу регламентується ст. 110 СКУ, а саме:
Такий позов не може бути подано подружжям протягом терміну вагітності та на протязі1 року після народження відповідної дитини, крім певних випадків:хтось із подружжя скоїв протиправну поведінку, що має ознаки кримінального злочину, щодо іншого з подружжя чи самої дитини.

Проте є ряд інших виключень:
– Подружжя може пред’явити такий позов протягом періоду вагітності, якщо батьківство зачатої визнане іншою особою.
– Подружжя має право заявити відповідний позов до досягнення дитиною 1 року, якщо її батьківство визнане кимось іншим чи за рішенням суду відомості про чоловіка в ролі саме батька цієї дитини виключено з актового запису про народження відповідної дитини.
– Опікун може подати заяву, якщо це вимагається інтересами недієздатного члена подружжя.

– Заява подана без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 ЦПК.
Цей пункт, встановлюючи таке правило, забезпечує відсутність спору стосовно вибору форми провадження по справі з подібних підстав між наказною та позовною формами провадження.
Цей список причин повернення заяви є вичерпним.
Варто відзначити, що повернення позовного документу судом підлягає оформленню в формі ухвали, з вказанням підстави на основі якої відповідна заява не відповідала певним імперативним нормам законодавства.
Також є важливим моментом те, що повернення такої заяви не є перепоною повторному зверненню з подібною заявою до суду в випадку, якщо зникнуть (будуть враховані заявником чи змінені) обставини, що постали обов’язковою умовою для повернення судом заяви. Так, якщо йдеться мова про застосування норми стосовно недієздатності заявника, то це значить, що позовну заяву має направити замість нього його законних представник чи відповідно вповноважена цим представником особа.

Захист персональних даних в Україні

Персональні дані як правовий інститут, який потребує захисту, з’явився в українському законодавстві у 2011 році, з набуттям чинності 1 січня 2011 року Закону України «Про захист персональних даних» (далі – «ЗУ «Про захист ПД»). Для суспільства та державних органів це було приголомшливою новиною та головним болем, країну сколихнула хвиля різноманітних семінарів та практикумів з питань захисту персональних даних, по ходу дії створювалася спеціалізована служба, яка сама не зовсім розуміла як захищати та оберігати персональні дані, на які до цього ніхто не звертав ніякої уваги, натомість виявляється, що персональні дані це такі ж немайнові цінності та блага як життя, гідність, ділова репутація. Бази персональних даних почали масово реєструвати, що паралізувало роботу служби з питань захисту персональних даних.

До цього персональним даним присвячувалась лише стаття 23 Закону України «Про інформацію», а Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 5-зп від 30.10.1997 ще в 1997 році звертав увагу на необхідності привести законодавство України у відповідність до європейських стандартів.

На початку 2012 року, все той самий Конституційний Суд України в своєму рішенні № 2 рп/2012 від 20.01.2012, деталізував, що інформацією про особисте та сімейне життя особи (персональними даними), серед іншого, є: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Не встигла служба з питань захисту персональних даних запрацювати, як вже з 1 січня 2014 року основним органом, відповідальним за захист персональних відомостей, став Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – «Омбудсмен»).

Пройшло 7 років, а юристи продовжують повторювати, що існує цивільно-правова, адміністративна, кримінальна відповідальності в сфері захисту персональних даних. Однак це все суха, аморфна теорія, а що відбувається на практиці?

При розгляді спорів щодо відшкодування моральної шкоди, зокрема в справах про розголошення персональних даних та втручання в особисте життя, слід виходити із презумпції спричинення особі моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію, про що йдеться в Постанові Верховного Суду України від 27.09.2017 справі № 6-1435цс17.

Широкого розголосу боротьба за захист персональні дані набула в сфері споживчого кредитування та протидії колекторським компаніям. Банки досить часто передавали та передають персональні дані в рамках переуступки права вимоги, факторингових операцій своїх клієнтів-боржників третім особам. Натомість і в силу положень ст. 10 ЗУ «Про захист ПД» фінансові установи діють в рамках наданих повноважень з метою захисту своїх прав, і у договорах банківські установи зі своїми клієнтами додатково прописують процедуру передачі персональних даних (для прикладу, Ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ від 26.10.2016 у справі № 473/2644/15-ц).

Омбудсмен на сторожі захисту наших персональних даних
Положення ст. 28 ЗУ «Про захист ПД» щодо відповідальності в сфері захисту персональних даних не містять жодної конкретики, а носять лише загальний характер та відсилають до законодавства України, загалом.

У свою чергу, відповідно до ст. 188-39 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – «КУпАП») передбачена адміністративна відповідальність у формі різноманітних штрафів, які коливаються від 1 700 грн. до 17 000 грн.

В силу приписів ст. 255 КУпАП Омбудсмен вправі складати протоколи про адміністративні правопорушення, після чого матеріали адміністративної справи передаються до суду.

Якщо взяти до уваги щорічні доклади Омбудсмена, то протягом 2016 року Омбудсменом було проведено 76 перевірок володільців персональних даних, за результатами яких видано та передано для обов’язкового виконання 33 приписи про усунення порушення вимог законодавства у сфері захисту персональних даних виявлених під час перевірки, а також складено 5 протоколів про адміністративне правопорушення.

Минулого року кількість перевірок було значно меншою – 45, за результатами яких було видано та передано для обов’язкового виконання 38 приписів про усунення порушення вимог законодавства у сфері захисту персональних даних, а також складено та направлено до суду 34 протоколи.

За результатами розгляду судами справ про адміністративні правопорушення у 2 справах осіб було визнано винними та накладено адміністративне стягнення, у 13 справах – особу визнано винною, проте провадження у справі було закрите у зв’язку із закінченням на момент розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення.

Мабуть, найбільш резонансною справою цього року стало притягнення до адміністративної відповідальності та накладання штрафу в розмірі 5 100 грн. на військового комісара Львівського обласного військкомату за розміщення на офіційній сторінці військкомату списків громадян, які підлягають призову на строкову військову службу і не з’явилися до військового комісаріату (Постанова Личаківського районного суду м. Львова від 19.02.2018 у справі № 463/255/18). На даний час справа слухається в апеляційній інстанції, і скоріше за все, особі вдасться уникнути відповідальності. Адже основною проблемою притягнення до адміністративної відповідальності є архаїчність та застарілість положень КУпАП, оскільки суд має прийняти рішення про притягнення до відповідальності в межах 3 місяців з моменту вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніш як через три місяці з дня його виявлення. Виходить, що особі досить часто вдається уникнути досить солідних штрафів. На жаль, про це в щорічних доповідях Омбудсмена не йдеться.

Злочин є, а що з відповідальністю?
Статтею 182 Кримінального кодексу України (далі – «КК України») передбачена кримінальна відповідальність за сам факт незаконного збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, у формі штрафу від п’ятисот (8 500 грн.) до однієї тисячі (1 700 грн.) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Натомість, якщо правопорушення стосується саме не додержання встановленого законодавством про захист персональних даних порядку захисту персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них або порушення прав суб’єкта персональних даних, то не уникнути адміністративної відповідальності відповідно до положень КУпАП.

Зважаючи на статистику, наведену на сайті Генеральної прокуратури України, за ст. 182 КК України реєструвалося щомісячно протягом 2017 році приблизно по 150 злочинів, більшість з яких були закриті і лише одиниці доходили до суду, що загалом свідчить про неефективність роботи правоохоронних органів, наявності труднощів в розслідуванні та притягнення до кримінальної відповідальності.

Висновок
Отже, виходить, що система захисту персональних даних наших громадян залишається на рівні десяти років тому, штрафи та відповідальність періодично переглядається, проте механізм притягнення до відповідальності залишається в стадії реформування та осмислення.

Примусове виключення учасника зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю

Виключення учасника з Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі –ТОВ) є різновидом відповідальності учасника.

Питання виключення учасника регламентовано Цивільним кодексом України, Законом України «Про господарські товариства» та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Проте їх регулювання не є досконалим, що спричинює виникнення великої кількості проблемних питань, які виникають під час виключення учасника з ТОВ.

Ч. 3 ст. 100 Цивільного кодексу України передбачає, що учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених законом, може бути виключений з товариства.

Відповідно до ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов’язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере.

Окрім вищезазначених підстав, ч.3 ст. 144 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 52 ЗУ «Про господарські товариства» закріплюють можливість виключення зі складу ТОВ тих учасників, які не внесли (неповністю внесли) свої вклади до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства. Конституційний Суд України в рішенні від 05.02.2013 р. у справі №1-рп/2013 зазначає, що закон імперативно врегулював питання щодо дій товариства в разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку. Згідно ч.3 ст. 144 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 52 ЗУ «Про господарські товариства», загальні збори учасників товариства приймають одне з наступних рішень: про виключення з його складу тих учасників, які не внесли (неповністю внесли) свої вклади і про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталі й про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію товариства.

Систематичне не виконання або неналежним чином виконання своїх обов’язків, як підстава виключення з учасників Товариства.

Перелік основних обов’язків учасників господарських товариств міститься у ст. 117 Цивільного кодексу України та ст. 11 Закону України «Про господарські товариства» а саме:

1) додержуватись установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
2) виконувати свої зобов’язання перед товариством, зокрема і пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;
4) нести інші обов’язки, якщо це передбачено цим Законом, іншим законодавством України та установчими документами.

Згідно вищезазначеного, підставою для виключення учасника може бути: не голосування або голосування на загальних зборах проти прийняття рішень з питань, що є важливими для діяльності товариства (внесення змін до статуту, зміна напрямів діяльності, зміна керівника, укладення значних правочинів, тощо); внесення до порядку денного питань, які не відповідають меті або діяльності товариства; розповсюдження конфіденційної інформації, що може призвести до завдання шкоди діловій репутації товариства або до фінансових збитків, тощо.

Перелік зазначених обов’язків не є вичерпаний та може бути розширений в статуті ТОВ за рішенням самих учасників, але не може бути зменшений. В установчих документах зустрічаємо такі підстави виключення зі складу ТОВ: за несплату внесків до статутного капіталу; перешкоджання діяльності Товариства, що призвело до виникнення збитків в Товаристві; за невиконання законних вимог зборів учасників чи вимог виконавчого органу; за не повідомлення, що учасник є учасником іншого товариства,
тощо.

Що стосується систематичності невиконання учасником товариства своїх обов’язків, то, як зазначено в листі Державного комітету України з питань підприємництва від 12.05.2003 р. № 2859, в теорії права діяння вважається систематичним, якщо воно вчинене три або більше разів. Тобто підставою виключення учасника з ТОВ може бути невиконання або неналежне виконання ним зазначених обов’язків три або більше разів. Але це тільки думка Державного комітету України з питань підприємництва, адже із практики судового розгляду корпоративних спорів це не випливає.

Як зазначено в листах Державного комітету України з питань підприємництва від 22.02.2008 р. №1510 і від 26.12.2007 р. №9706, невиконанням обов’язків учасника ТОВ є також ухилення від участі у зборах учасників і не підписання нової редакції статуту або змін до нього.

Хто виключає учасника з Товариства?

До виключної компетенції загальних зборів учасників належить вирішення питання про виключення учасника товариства, згідно ст. 59 ЗУ «Про господарські товариства» та ст. 145 Цивільного кодексу України. Пунктом 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2013 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» зазначено, що виключення учасника з ТОВ чи ТДВ відповідно до ст. 59 Закону про господарські товариства належить до компетенції зборів ТОВ (ТДВ), а не суду. У судовому порядку може бути розглянуто лише питання щодо правомірності чи неправомірності рішення загальних зборів учасників про виключення учасника з товариства і (або) його скасування.

Враховуючи зміст ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» та правову позицію Пленуму Верховного Суду України, виключити учасника, якому належить 40 і більше відсотків у статутному капіталі товариства неможливо. Таке роз’яснення Пленумом Верховного Суду України компетенції загальних зборів щодо виключення учасника з товариства не узгоджується з окремою думкою судді Конституційного Суду України Д.Д. Лилак у справі № 1-3/2013. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60% голосів.

За п. 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 N13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» при вирішенні спорів, пов’язаних з виключенням учасника з товариства з обмеженою відповідальністю, господарські суди досліджують обставини, пов’язані з виключенням, дають оцінку поведінці учасника, встановлюють наявність чи вірогідність настання негативних для товариства наслідків у зв’язку з діями (бездіяльністю) учасника, причинний зв’язок між ними, мотиви поведінки учасника, форму вини, суттєвість ускладнення чи практичного унеможливлення діяльності ТОВ через поведінку учасника.

Відсутність в статуті точних критеріїв неналежного виконання обов’язків чи несприятливої поведінки учасника призводить до визнання рішення про виключення учасника з ТОВ недійсним.

Наслідки виключення учасника з ТОВ

Виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 ЗУ «Про господарські товариства». Згідно зі ст. 54 Закону при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Це може видатися несправедливим, адже учасник спричинив несприятливі наслідки для товариства.

Для порівняння: згідно із законом Федеративної Республіки Німеччина «Про товариства з обмеженою відповідальністю» у разі виключення з товариства за борги, учасник втрачає право на пай. Не повертають йому і частково внесені на користь товариства платежі. А якщо товариство зазнало збитків через несплату учасником внесків, то останній залишається боржником товариства.

Таким чином, для примусового виключення учасника з ТОВ необхідно детально прописати підстави виключення учасника в рішенні (протоколі) загальних зборів учасників. Проте навіть докладний та грамотно складений пункт про виключення у протоколі загальних зборів учасників товариства не гарантує, що суд при зверненні із позовною заявою про некоректне виключення із товариства не прийме рішення на користь позивача, адже вітчизняна судова практика із цього питання дуже різноманітна.

Замовник не підписує акти виконаних робіт: що робити, щоб отримати кошти

Напевно не так вже і багато знайдеться підрядників, які були у ситуації, коли замовник відмовлявся підписувати акти виконаних робіт.

Частіше за все така ситуація трапляється, коли недобросовісний замовник уникає оплати виконаних роботі за договором, тому що фактично у всіх договірних відносинах факт оплати ставиться у залежність від підписання акту виконаних робіт.

Тому, щоб не сплачувати за роботи, замовник нерідко обирає позицію: «не підписувати акти і нехай у суді підрядник доводить, що ми йому винні кошти».

Захист від недобросовісних контрагентів

Захистом від таких недобросовісних контрагентів може бути формулювання такого пункту у договорі:

«Акт приймання виконаних робіт складається Підрядником та надсилається або передається Замовнику в 2 (двох) примірниках. Замовник зобов’язаний підписати один примірник акта приймання виконаних робіт або надати письмові зауваження до нього протягом  5 (п’яти) календарних днів з моменту відправлення Замовнику акта приймання виконаних робіт.

У разі ненадходження Підряднику від Замовника, підписаного Замовником та скріпленого печаткою (за наявності) Замовника, одного примірника акта приймання-виконаних робіт або письмових зауважень до нього протягом  5 (п’яти) календарних днів з моменту відправлення Замовнику акта приймання виконаних робіт,  роботи вважаються виконаними належним чином, в установлений строк і прийнятими Замовником в обсязі та на умовах, вказаних в акті приймання виконаних робіт.»

Що робити, якщо замовник не підписує акти виконаних робіт?

Але, якщо у договорі такого пункту немає і оплата робіт ставиться в пряму залежність від підписання акту, а підрядник належним чином виконав роботи, пропонуємо діяти наступним чином:

1. Слід належним чином відправити акти виконаних робіт замовнику. Належним відправленням, з точки зору судової практики у господарських справах є:
1) опис вкладення до цінного листа з календарним штемпелем поштового відділення з номером поштового відправлення та фіскальний чек, який підтверджує оплату послуг поштового зв’язку;
2) розпис на документі відповідальної за приймання кореспонденції особи контрагента із зазначенням її ПІБ, посади та дати приймання кореспонденції.

2. У договорах частіше за все прописано, що «Замовник проводить розрахунки за виконані Підрядником роботи протягом 10 (5, 15, 20, в залежності від домовленостей сторін) банківських днів з моменту підписання акту виконаних робіт».

Отже, замовник може і цілеспрямовано уникати підписання акту приймання виконаних робіт для того, щоб не сплачувати підряднику грошові кошти за виконані роботи.

І підрядник може опинитися у ситуації, коли час іде, а заборгованість і досі існує і, хоча у договорі і є штрафні санкції за прострочення розрахунку – застосувати їх досить складно, тому що незрозуміла дата, з якої починати відлік прострочення оплати.

Згідно ч.1 та ч.6 ст.853 ЦК України, замовник зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від виконання зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.882 ЦК України, Замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, виконаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, етапу робіт, зобов’язаний негайно розпочати їх прийняття. Не підписання однією стороною (замовником) акту не звільняє останнього від обов’язку негайно прийняти та оплатити виконавцю обумовлену Договором ціну після остаточної здачі робіт.

Статтею 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 193 ГК України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Отже, підряднику, є доцільним керуючись ст. 530 ЦК України направити замовнику вимогу (в порядку ст. 530 Цивільного кодексу України) «щодо виконання зобов’язання з прийняття робіт, підписання акту приймання виконаних робіт та оплати грошових коштів згідно акту приймання виконаних робіт», якою вимагати виконання замовником зобов’язання з прийняття робіт, підписання акту приймання виконаних робіт та оплати грошових коштів на поточний рахунок підрядника у семиденний строк з моменту пред’явлення вищевказаної вимоги.

У пункті 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 18.02.2013 року № 01-06/374/2013 «Про практику вирішення спорів, пов’язаних із виконанням договорів підряду» зазначено, що відповідно до норм чинного законодавства підрядник не повинен вчиняти жодних дій щодо спонукання замовника до підписання акта виконаних робіт, а має лише констатувати факт відмови від підписання акта.

У свою чергу, обов’язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) законом покладений саме на замовника.

Отже, замовник, який на порушення вимог ст. 882 ЦК України безпідставно відмовився від прийняття робіт, своєчасно не заявивши про їх недоліки (за наявності таких), не звільняється від обов’язку оплатити роботи, виконані за договором підряду.

3. Якщо замовник ухиляється від оплати робіт і після пред’явлення йому вимоги, слід направити претензію, в якій восьмий день з моменту пред’явлення вимоги – вважати першим днем прострочення замовником оплати за виконані роботи.

Слід зауважити, що передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов’язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт (виявлені недоліки) у строк, визначений договором.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні перегляду рішень господарських судів у справах зі спорів про стягнення заборгованості за договором підряду (постанова ВСУ від 02.10.2012 р. у справі №23/236) та Вищий господарський суд України при касаційному перегляді судових рішень у спорах згаданої категорії (постанови ВГСУ від 19.03.2014 р. у справі №911/3120/13 та від 02.04.2014 р. у справі №904/5647/13).

Отже, якщо роботи реально виконані та підрядник не отримав від замовника обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт, він може, користуючись вищенаведеною процедурою, стягнути кошти із недобросовісного замовника.

Щоб уникнути ситуації з ухилянням замовника від підписання актів та прийняття робіт, кожний конкретний договір слід піддавати детальній юридичній експертизі з метою уникнення спірних ситуацій та мінімізації ризиків.

Оціночний підхід до укладення зовнішньоекономічних контрактів

Поширення і поглиблення євроінтеграційних процесів в сучасному українському суспільстві не можуть бути оцінені однозначно.

До позитивних ефектів глобалізації можна віднести:

– процес розвитку процесу реформування економічної, фінансової і соціальної політики нашої держави;
– «розкриття» світового ринку для України за рахунок зменшення тарифного і нетарифного регулювання господарських операцій;
– скорочення транзакційних витрат при здійсненні експортно-імпортних операцій;
– участь в міжнародних економічних проектах;
– розширення можливості захисту українських суб’єктів господарювання міжнародними правовими інституціями (Міжнародний арбітражний суд в Парижі, Американська арбітражна асоціація, Лондонський міжнародний арбітражний суд і т.д.);
– підвищення інвестиційної значущості для потенційних інвесторів в бізнес України;
– запозичення досвіду режимів регулювання міжнародних економічних відносин, для впровадження їх в національну економічну систему і т.д.

Негативні ефекти глобалізації:

– загострення проблем економічної і фінансової безпеки країни, її залежність від іноземного капіталу;
– зниження ступеня автономності національного уряду через пріоритетність міжнародних норм-регуляторів над національним;
– гостра конкуренція в сфері торгівлі надання послуг та інвестицій (яка може мати як позитивний, так і негативний відтінок);
– придушення розвитку окремих галузей господарства України, продукти яких не відповідають світовим стандартам якості;
– заміщення вітчизняної продукції – імпортною (іноді більш якісною і, що важливо, більш доступною).

Однак, незважаючи на ряд негативних моментів – рух у бік інтеграції в світову економіку – є неодмінною умовою зростання і розвитку економіки національної.

Підвищення потенціалу вітчизняної економіки дозволяє поширювати взаємодію українських компаній з закордонними партнерами і активізувати зовнішньоекономічну діяльність. Також, реальні і потенційні учасники світового обміну товарами і послугами забезпечують імідж країни і її місце в міжнародному розподілі праці.

Достатньою велика кількість клієнтів Юридичної фірми “Патріот” усвідомлюють необхідність роботи з іноземними партнерами, адже підготовчий період експортної діяльності компанії відіграє вагоме значення для її ефективності, особливе місце в якому займає процес проведення переговорів з іноземними контрагентами і укладення ЗЕД-контрактів.

Аналіз зовнішнього ринку і законодавчих тенденцій, підкріплений оцінкою стану компанії-клієнта, його цілей і завдань, служить початковою базою для обліку сильних і слабких характеристик компанії при розробці стратегії її поведінки на зовнішньому ринку.

Фахівці нашої компанії мають широкий досвід по розробці, узгодженню, укладенню “робочих” зовнішньоекономічних контрактів.

Під час підготовки до укладення ЗЕД-контрактів необхідно ретельно вивчити особливості законодавчого, валютного, податкового регулювання господарських операцій, властивих країні партнера.

Необхідно враховувати:

– надійність бізнес-партнера (його ділова репутація, судова “історія”, наявність ліцензій. сертифікатів і т.д.);
– ризики, які пов’язані з умовами поставки товару (базис поставки, транспортні витрати, супровід вантажу, оплата доставки, самовивіз, митне оформлення);
– ціна (валютне забезпечення) контракту;
– порядок оплати товару (доцільність певної відсоткової складової передоплати);
– забезпечення контракту (забезпечення виконання контрагентом договірних зобов’язань);
– порядком вступу в силу контракту і припинення його дії;
– форс-мажорними обставинами;
– питання права, яке підлягає застосуванню;
– порядок вирішення спорів (суд, який буде розглядати спір, в разі неможливості його врегулювання шляхом переговорів).

У нинішній міжнародній практиці при укладенні ЗЕД-контрактів поширене використання термінів поставки продукції Інкотермс – 2010 що дозволяє значно спростити процедуру укладання контрактів. Оскільки Інкотермс відображає тільки загальноприйняту і найбільш широко застосовчу комерційну практику, сторони на свій розсуд можуть відійти від неї або ввести свої уточнення в будь-які положення контракту.

Але використання даних термінів надає підприємствам-суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності переваги, пов’язані з прискоренням підготовчого процесу та запобіганням господарських спорів щодо виконання договірних зобов’язань сторонами.

На кожному етапі реалізації процедури підготовки та укладення ЗЕД-контрактів підприємствам необхідно отримувати якісну інформацію, достовірність якої значною мірою зумовлено її джерелами. Про ділову репутацію, місце підприємства-контрагента на ринку, оборотах, активах і інших характеристиках можна дізнатися і на сайті компанії-контрагента в Інтернеті.

Однак, трапляється так, що підприємство, користуючись правами адміністратора на своєму власному сайті – навмисно публікує недостовірну інформацію про свою діяльність. Тому, проводячи первинний збір інформації про контрагента не можна обмежуватися одними джерелами інформації. Необхідно проводити всебічне вивчення компанії, з якою планується співпраця, використовуючи відкриті реєстри, бази даних державних органів, відомості місцевих фахівців з юридичного Due Diligence, документи фінансової звітності, що дозволить визначити ефективність діяльності підприємства, його фінансове становище, стабільність, платоспроможність.

Підводячи підсумок, можна сказати, що укладання зовнішньоекономічних контрактів – досить серйозний і відповідальний процес, який вимагає системного аналізу та обліку безлічі змінних факторів, а також всебічного вивчення контрагента.

Фахівці нашої компанії допоможуть Вам укласти «робочий» ЗЕД-контракт з нерезидентом, який буде відображати Ваші інтереси в угоді і дозволить уникнути, але в будь-якому випадку, звести до мінімуму спірні моменти, одночасно, захищаючи Ваші фінансові ресурси.

Про штрафи за використання реєстраторів розрахункових операцій (РРО)

РРО забули зняти з реєстрації?
Як одну з панацей «боротьби» з тіньовою економікою та готівковими (неконтрольованими державою) операціями влада розглядає застосування реєстраторів розрахункових операцій загалом і щодо платників єдиного податку, яких використовують під час податкової оптимізації, зокрема.

Як відомо, в силу приписів п. 296.10 ст. 296 Податкового кодексу України (далі – «ПКУ») фізичні особи-підприємці другої та третьої груп єдиного податку, у яких обсяг доходу перевищує 1 млн. грн., зобов’язані використовувати реєстратори розрахункових операцій (далі – «РРО»), натомість підприємці, які реалізовують технічно складні побутові товари, які підлягають гарантійному ремонту, зобов’язані використовувати РРО у будь-якому випадку.

Для усіх інших суб’єктів господарювання слід керуватися положеннями п. 2 Постанови КМУ від 23.08.2000 № 1336 «Про забезпечення реалізації статті 10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», відповідно до якого, установлені граничні розміри річного обсягу розрахункових операцій продажу товарів (надання послуг) в розмірі 250 тис. грн., 500 тис. грн. в залежності від виду операції (торгівля квасом, роздрібна торгівля на території села суб’єктами кооперації, тощо).

В інших випадках – застосування РРО є обов’язковим. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про РРО» суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов’язані проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи РРО з роздрукуванням відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій.

Натомість, безготівкові розрахунки – це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів.

У разі здійснення розрахунків при продажу товару (наданні послуг) виключно у безготівковій формі (з розрахункового рахунку на розрахунковий рахунок), то в такому випадку такі розрахунки будуть вважатися безготівковими та можуть проводитися без застосування РРО (індивідуальна податкова консультація від 11.05.2018 № 2099/ІПК/26-15-14-09-13/ІПК), більше того, у випадку перевищення фізичною-особою підприємцем – платником єдиного податку обсягу доходу в 1 млн. грн., то обов’язку застосовувати РРО у такого підприємця не виникає (індивідуальна податкова консультація від 07.09.2017 р. № 1853/ІПК/18-28-14-06).

Відповідно до положень Наказу Міністерства фінансів України від 14.06.2016 № 547 «Про затвердження порядків щодо реєстрації реєстраторів розрахункових операцій та книг обліку розрахункових операцій» (далі – «Порядок») суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг та відповідно до вимог законодавства (1) повинні застосовувати РРО, (2) виконати його персоналізацію, опломбувати, зареєструвати в фіскальній службі та (3) перевести у фіскальний режим роботи.

Посадова особа контролюючого органу не пізніше наступного робочого дня з моменту отримання відповідних документів від платника податків проводить реєстрацію РРО шляхом внесення даних до інформаційної системи фіскальної служби та надає такому суб’єкту відповідне реєстраційне посвідчення РРО.

Забули скасувати реєстрацію РРО
Згідно з положеннями Порядку реєстрація РРО діє до дати скасування реєстрації РРО, що відбувається у випадках, зокрема, коли (1) суб’єктом господарювання подано заяву про скасування реєстрації РРО; (2) вичерпано строк служби РРО, визначений у паспорті (формулярі) РРО; (3) закінчилися визначені законодавством строки експлуатації РРО.

Проте трапляються випадки, коли компанії з тих чи інших причин не подають заяву про скасування реєстрації РРО.

У такому випадку, скасування реєстрації має відбуватися в примусовому порядку самим фіскальним органом.

При цьому, контролюючий орган за 1 місяць до відповідної дати зобов’язаний повідомити підприємство про необхідність самостійного зняття з реєстрації РРО, а в разі, якщо платник податків не подасть (1) заяву, (2) довідку з центру сервісного обслуговування про розбломбування, (3) реєстраційне посвідчення РРО (технічний паспорт), то податковий орган за місцем реєстрації РРО приймає протягом 2 робочих днів рішення про скасування реєстрації РРО та скасовує реєстрацію РРО самостійно.

Фінансові санкції
У разі використання РРО, який вичерпав свій строк експлуатації, такий технологічний пристрій не може вважатися РРО відповідно до вимог Закону України «Про РРО». Подальше використання такого пристрою суб’єктом господарювання є порушенням вимог законодавства і тягне накладення фінансових санкцій згідно з п. 1 ст. 17 ЗУ «Про РРО» у таких розмірах:

– вчинене вперше – 1 гривня;
– за кожне наступне вчинене порушення – 100% вартості проданих з порушеннями, встановленими п.1 ст.17 Закону №265, товарів (послуг).

Беручи до уваги судову практику застосування штрафних санкцій у сфері використання РРО (ст. 17 ЗУ «Про РРО»), то за період з 2015 р. по 2017 р. контролюючими органами не застосовувалося санкцій за те, що суб’єкт господарювання не подав документів для реєстрації скасування РРО.

У той же час, у справі № 815/881/16 (Постанова апеляційного адміністративного суду від 16.11.2016) серед інших порушень суб’єкта господарювання було і те, що ним застосовувалося РРО, яке хоча і було зареєстровано в Державному реєстрі РРО, однак термін його експлуатації закінчився. У цій ситуації до компанії було застосовано штрафну санкцію в розмірі 1 грн., як за перше порушення протягом календарного року відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 17 ЗУ «Про РРО».
Це означає, що лише в разі, якщо під час перевірки буде встановлено саме факт використання РРО, термін служби якого закінчився, то до компанії можуть бути застосовані фінансові санкції за невиконання обов’язків, передбачених ст. 3 ЗУ «Про РРО»: використання РРО з порушенням порядку, включене до Державного реєстру РРО.

Дані обставини та факти можуть бути встановлені лише в рамках проведення фактичної перевірки відповідно до пп. 75.1.3 ПКУ.

Як же без адміністративної відповідальності?
Крім того, відповідно до ст. 155-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-Х зі змінами та доповненнями (далі – «КУпАП») за порушення порядку проведення розрахунків накладається штраф у розмірі від двох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на осіб, які здійснювали розрахункові операції з порушенням законодавства, та на посадових осіб – від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У судовій практиці за період з 2015 р по 2017 р відсутні справи про притягнення до адміністративної відповідальності по ст. 155-1 КУпАП на тій підставі, що суб’єкт господарювання не подав документи для скасування реєстрації РРО.

У той же час, до адміністративної відповідальності за цією статтею притягуються особи за невидачу фіскального чека, невідповідності фактичної кількості грошових коштів з даними, зазначеними в звітах РРО, проте беручи до уваги положення ст. 38 КУпАП, до адміністративної відповідальності особа повинна бути притягнута на підставі відповідного рішення суду протягом 3 місяців з моменту вчинення адміністративного правопорушення. Проте подібні справи розглядаються більше трьох місяців, а тому виходить, що, зазвичай, порушнику вдається уникнути покарання.

Коли суд поверне Ваш цивільний позов?

Для звернення в суд з метою розгляду справи важливо успішно пройти етап подачі заяви. На цьому етапі Вас можуть спіткати дві прикрості: повернення заяви та залишення заяви без руху.
Вашу заяву залишать без руху, якщо Ви не сплатили судового збору, не подали копії документів та самої позовної для Відповідача чи не дотримались вимог стосовно змісту позовної, що викладені в статті 119 ЦПК.
Що ж стосовно повернення позовної заяви, то виключний список положень, на основі яких можливе повернення позовної заяви передбачається ЦПК, а саме — статтею 121. Тож позовна заява судом повертається Заявнику у таких випадках:

– Позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову.
Оскільки це активна процесуальна дія заявника, то навряд чи є необхідність її якось особливо роз’яснювати. Мотивація заявника може бути довільною. Форма заяви — довільна, аби лише мала реквізити відповідного суду, вказувались реквізити первісної позовної заяви та подавалась до цього ж суду що й позовна заява.
Варто відзначити, що пункт 2 частини 1 статті 7 ЗУ «Про судовий збір» передбачає, що повернення (у нашому випадку) заяви є підставою повернення заявнику вже сплаченого судового збору, щоправда лише за його (заявника) клопотанням.

– Заяву подано недієздатною особою.
Згідно до положень статей 39, 40 ЦКУ та положень Гл. 2 Р. 4 ЦПК особа визнається недієздатною виключно рішенням суду. Тож саме попереднє рішення суду,прийняте відповідно в порядку окремого провадження, що набуло законної сили, є підставою для прийняття рішення судом стосовно повернення позовної заяви.
Перевірка правозастосування судами у цьому випадку показує, що, станом на червень 2016 року, в ЄДРСР наявні більше ніж півтори сотні ухвал, що посилаюся на цю процесуальну норму.
В певних ухвалах суд посилається на довідку від психіатра, яку надає сам заявник, на основі якої й застосовується ця норма.
В інших рішеннях є пряме посилання на певне відповідне рішення суду стосовно визнання особи-заявника недієздатним.
Проте в певній частині виданих судами ухвал ми бачимо, що суд не посилається на жодні документи, використовуючи цю норму права. Тому, в тих випадках, ми можемо лише здогадуватись чим керувався суд задля встановлення факту недієздатності заявника.
Тож, як ми бачимо з вищенаведеного, саме безпосереднє рішення суду про визнання заявника недієздатним, що набуло законної сили, є достатньою підставою для застосування цієї процесуальної норми цивільного законодавства, оскільки лише воно є підставою для визнання особи недієздатною.
Проте ця норма буде застосовуватись при поданні заяви особою, якій ще нема 18років та, відповідно, не полодіє повною цивільною дієздатність окрім кількох можливих специфічних випадків, коли, згідно до положень СКУ, передбачається можливість отримання особою повної цивільної дієздатності з 16 років. Але й у цьому випадку, таке рішення приймає виключно суд, за наявності відповідних підстав чи внаслідок вступання особою в шлюб, згідно до положень СКУ.

– Заяву від імені Позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.
Аби з’ясувати це питання, варто звернутись до положень П. 1 та 2 Гл. 4 Р. 1 ЦПК.
Так, згідно до положень статей 38, 40-46 ЦПК України, представником у суді може виступати адвокат чи хтось інший, хто досяг 18 років, має повну цивільну дієздатність та правильним чином посвідчені повноваження відповідну діяльність у суді, за винятком людей, виключний список яких знаходиться в статті 41 цього ж Кодексу, крім випадків, коли вони здійснюють діяльність інакше, в передбаченому порядку.
Документом, на основі якого діє представник, є Довіреність або договір Доручення, проте як показує аналіз судових рішень з ЄДРСР останній варіант оформлення взаємовідносин у цивільному процесі учасниками не застосовуються.
Для того аби представник мав змогу подавати заяву від імені Позивача у відповідному документі або має бути зазначатись такий обов’язок або право представника, чи зазначатись виключний перелік тих повноважень, які йому не доступні із вказанням, що він вповноважений здійснювати всі інші дії в інтересах (в нашому випадку) заявника.
Варто зазначити, що окремо не згадується про законних представників, бо в нашому випадку, вони не підпадають під дію цієї статті, оскільки їх повноваження не мають обмежень, базуючись на документі, що підтверджує їх статус законного представника.

– Справа не підсудна цьому суду.
Це як територіальна, так інституційна та юрисдикційна форми підсудності.
Зрозуміло, що направляючи позовну заяву, яку згідно до положень ЦКУ варто надсилати до місцевого територіального суду цивільної юрисдикції, до якого не-будь суду іншої юрисдикції та ще й з порушенням норми про територіальну підсудність, Вам не варто очікувати того, що цей суд буде розглядати Вашу позовну заяву по суті.

– Подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.
Положення відносно розірвання шлюбу регламентується ст. 110 СКУ, а саме:
Такий позов не може бути подано подружжям протягом терміну вагітності та на протязі1 року після народження відповідної дитини, крім певних випадків:хтось із подружжя скоїв протиправну поведінку, що має ознаки кримінального злочину, щодо іншого з подружжя чи самої дитини.

Проте є ряд інших виключень:
– Подружжя може пред’явити такий позов протягом періоду вагітності, якщо батьківство зачатої визнане іншою особою.
– Подружжя має право заявити відповідний позов до досягнення дитиною 1 року, якщо її батьківство визнане кимось іншим чи за рішенням суду відомості про чоловіка в ролі саме батька цієї дитини виключено з актового запису про народження відповідної дитини.
– Опікун може подати заяву, якщо це вимагається інтересами недієздатного члена подружжя.

– Заява подана без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 ЦПК.
Цей пункт, встановлюючи таке правило, забезпечує відсутність спору стосовно вибору форми провадження по справі з подібних підстав між наказною та позовною формами провадження.
Цей список причин повернення заяви є вичерпним.
Варто відзначити, що повернення позовного документу судом підлягає оформленню в формі ухвали, з вказанням підстави на основі якої відповідна заява не відповідала певним імперативним нормам законодавства.
Також є важливим моментом те, що повернення такої заяви не є перепоною повторному зверненню з подібною заявою до суду в випадку, якщо зникнуть (будуть враховані заявником чи змінені) обставини, що постали обов’язковою умовою для повернення судом заяви. Так, якщо йдеться мова про застосування норми стосовно недієздатності заявника, то це значить, що позовну заяву має направити замість нього його законних представник чи відповідно вповноважена цим представником особа.

Захист персональних даних в Україні

Персональні дані як правовий інститут, який потребує захисту, з’явився в українському законодавстві у 2011 році, з набуттям чинності 1 січня 2011 року Закону України «Про захист персональних даних» (далі – «ЗУ «Про захист ПД»). Для суспільства та державних органів це було приголомшливою новиною та головним болем, країну сколихнула хвиля різноманітних семінарів та практикумів з питань захисту персональних даних, по ходу дії створювалася спеціалізована служба, яка сама не зовсім розуміла як захищати та оберігати персональні дані, на які до цього ніхто не звертав ніякої уваги, натомість виявляється, що персональні дані це такі ж немайнові цінності та блага як життя, гідність, ділова репутація. Бази персональних даних почали масово реєструвати, що паралізувало роботу служби з питань захисту персональних даних.

До цього персональним даним присвячувалась лише стаття 23 Закону України «Про інформацію», а Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 5-зп від 30.10.1997 ще в 1997 році звертав увагу на необхідності привести законодавство України у відповідність до європейських стандартів.

На початку 2012 року, все той самий Конституційний Суд України в своєму рішенні № 2 рп/2012 від 20.01.2012, деталізував, що інформацією про особисте та сімейне життя особи (персональними даними), серед іншого, є: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Не встигла служба з питань захисту персональних даних запрацювати, як вже з 1 січня 2014 року основним органом, відповідальним за захист персональних відомостей, став Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – «Омбудсмен»).

Пройшло 7 років, а юристи продовжують повторювати, що існує цивільно-правова, адміністративна, кримінальна відповідальності в сфері захисту персональних даних. Однак це все суха, аморфна теорія, а що відбувається на практиці?

При розгляді спорів щодо відшкодування моральної шкоди, зокрема в справах про розголошення персональних даних та втручання в особисте життя, слід виходити із презумпції спричинення особі моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію, про що йдеться в Постанові Верховного Суду України від 27.09.2017 справі № 6-1435цс17.

Широкого розголосу боротьба за захист персональні дані набула в сфері споживчого кредитування та протидії колекторським компаніям. Банки досить часто передавали та передають персональні дані в рамках переуступки права вимоги, факторингових операцій своїх клієнтів-боржників третім особам. Натомість і в силу положень ст. 10 ЗУ «Про захист ПД» фінансові установи діють в рамках наданих повноважень з метою захисту своїх прав, і у договорах банківські установи зі своїми клієнтами додатково прописують процедуру передачі персональних даних (для прикладу, Ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ від 26.10.2016 у справі № 473/2644/15-ц).

Омбудсмен на сторожі захисту наших персональних даних
Положення ст. 28 ЗУ «Про захист ПД» щодо відповідальності в сфері захисту персональних даних не містять жодної конкретики, а носять лише загальний характер та відсилають до законодавства України, загалом.

У свою чергу, відповідно до ст. 188-39 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – «КУпАП») передбачена адміністративна відповідальність у формі різноманітних штрафів, які коливаються від 1 700 грн. до 17 000 грн.

В силу приписів ст. 255 КУпАП Омбудсмен вправі складати протоколи про адміністративні правопорушення, після чого матеріали адміністративної справи передаються до суду.

Якщо взяти до уваги щорічні доклади Омбудсмена, то протягом 2016 року Омбудсменом було проведено 76 перевірок володільців персональних даних, за результатами яких видано та передано для обов’язкового виконання 33 приписи про усунення порушення вимог законодавства у сфері захисту персональних даних виявлених під час перевірки, а також складено 5 протоколів про адміністративне правопорушення.

Минулого року кількість перевірок було значно меншою – 45, за результатами яких було видано та передано для обов’язкового виконання 38 приписів про усунення порушення вимог законодавства у сфері захисту персональних даних, а також складено та направлено до суду 34 протоколи.

За результатами розгляду судами справ про адміністративні правопорушення у 2 справах осіб було визнано винними та накладено адміністративне стягнення, у 13 справах – особу визнано винною, проте провадження у справі було закрите у зв’язку із закінченням на момент розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення.

Мабуть, найбільш резонансною справою цього року стало притягнення до адміністративної відповідальності та накладання штрафу в розмірі 5 100 грн. на військового комісара Львівського обласного військкомату за розміщення на офіційній сторінці військкомату списків громадян, які підлягають призову на строкову військову службу і не з’явилися до військового комісаріату (Постанова Личаківського районного суду м. Львова від 19.02.2018 у справі № 463/255/18). На даний час справа слухається в апеляційній інстанції, і скоріше за все, особі вдасться уникнути відповідальності. Адже основною проблемою притягнення до адміністративної відповідальності є архаїчність та застарілість положень КУпАП, оскільки суд має прийняти рішення про притягнення до відповідальності в межах 3 місяців з моменту вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніш як через три місяці з дня його виявлення. Виходить, що особі досить часто вдається уникнути досить солідних штрафів. На жаль, про це в щорічних доповідях Омбудсмена не йдеться.

Злочин є, а що з відповідальністю?
Статтею 182 Кримінального кодексу України (далі – «КК України») передбачена кримінальна відповідальність за сам факт незаконного збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, у формі штрафу від п’ятисот (8 500 грн.) до однієї тисячі (1 700 грн.) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Натомість, якщо правопорушення стосується саме не додержання встановленого законодавством про захист персональних даних порядку захисту персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них або порушення прав суб’єкта персональних даних, то не уникнути адміністративної відповідальності відповідно до положень КУпАП.

Зважаючи на статистику, наведену на сайті Генеральної прокуратури України, за ст. 182 КК України реєструвалося щомісячно протягом 2017 році приблизно по 150 злочинів, більшість з яких були закриті і лише одиниці доходили до суду, що загалом свідчить про неефективність роботи правоохоронних органів, наявності труднощів в розслідуванні та притягнення до кримінальної відповідальності.

Висновок
Отже, виходить, що система захисту персональних даних наших громадян залишається на рівні десяти років тому, штрафи та відповідальність періодично переглядається, проте механізм притягнення до відповідальності залишається в стадії реформування та осмислення.

Примусове виключення учасника зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю

Виключення учасника з Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі –ТОВ) є різновидом відповідальності учасника.

Питання виключення учасника регламентовано Цивільним кодексом України, Законом України «Про господарські товариства» та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Проте їх регулювання не є досконалим, що спричинює виникнення великої кількості проблемних питань, які виникають під час виключення учасника з ТОВ.

Ч. 3 ст. 100 Цивільного кодексу України передбачає, що учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених законом, може бути виключений з товариства.

Відповідно до ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов’язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере.

Окрім вищезазначених підстав, ч.3 ст. 144 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 52 ЗУ «Про господарські товариства» закріплюють можливість виключення зі складу ТОВ тих учасників, які не внесли (неповністю внесли) свої вклади до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства. Конституційний Суд України в рішенні від 05.02.2013 р. у справі №1-рп/2013 зазначає, що закон імперативно врегулював питання щодо дій товариства в разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку. Згідно ч.3 ст. 144 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 52 ЗУ «Про господарські товариства», загальні збори учасників товариства приймають одне з наступних рішень: про виключення з його складу тих учасників, які не внесли (неповністю внесли) свої вклади і про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталі й про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію товариства.

Систематичне не виконання або неналежним чином виконання своїх обов’язків, як підстава виключення з учасників Товариства.

Перелік основних обов’язків учасників господарських товариств міститься у ст. 117 Цивільного кодексу України та ст. 11 Закону України «Про господарські товариства» а саме:

1) додержуватись установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
2) виконувати свої зобов’язання перед товариством, зокрема і пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;
4) нести інші обов’язки, якщо це передбачено цим Законом, іншим законодавством України та установчими документами.

Згідно вищезазначеного, підставою для виключення учасника може бути: не голосування або голосування на загальних зборах проти прийняття рішень з питань, що є важливими для діяльності товариства (внесення змін до статуту, зміна напрямів діяльності, зміна керівника, укладення значних правочинів, тощо); внесення до порядку денного питань, які не відповідають меті або діяльності товариства; розповсюдження конфіденційної інформації, що може призвести до завдання шкоди діловій репутації товариства або до фінансових збитків, тощо.

Перелік зазначених обов’язків не є вичерпаний та може бути розширений в статуті ТОВ за рішенням самих учасників, але не може бути зменшений. В установчих документах зустрічаємо такі підстави виключення зі складу ТОВ: за несплату внесків до статутного капіталу; перешкоджання діяльності Товариства, що призвело до виникнення збитків в Товаристві; за невиконання законних вимог зборів учасників чи вимог виконавчого органу; за не повідомлення, що учасник є учасником іншого товариства,
тощо.

Що стосується систематичності невиконання учасником товариства своїх обов’язків, то, як зазначено в листі Державного комітету України з питань підприємництва від 12.05.2003 р. № 2859, в теорії права діяння вважається систематичним, якщо воно вчинене три або більше разів. Тобто підставою виключення учасника з ТОВ може бути невиконання або неналежне виконання ним зазначених обов’язків три або більше разів. Але це тільки думка Державного комітету України з питань підприємництва, адже із практики судового розгляду корпоративних спорів це не випливає.

Як зазначено в листах Державного комітету України з питань підприємництва від 22.02.2008 р. №1510 і від 26.12.2007 р. №9706, невиконанням обов’язків учасника ТОВ є також ухилення від участі у зборах учасників і не підписання нової редакції статуту або змін до нього.

Хто виключає учасника з Товариства?

До виключної компетенції загальних зборів учасників належить вирішення питання про виключення учасника товариства, згідно ст. 59 ЗУ «Про господарські товариства» та ст. 145 Цивільного кодексу України. Пунктом 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2013 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» зазначено, що виключення учасника з ТОВ чи ТДВ відповідно до ст. 59 Закону про господарські товариства належить до компетенції зборів ТОВ (ТДВ), а не суду. У судовому порядку може бути розглянуто лише питання щодо правомірності чи неправомірності рішення загальних зборів учасників про виключення учасника з товариства і (або) його скасування.

Враховуючи зміст ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» та правову позицію Пленуму Верховного Суду України, виключити учасника, якому належить 40 і більше відсотків у статутному капіталі товариства неможливо. Таке роз’яснення Пленумом Верховного Суду України компетенції загальних зборів щодо виключення учасника з товариства не узгоджується з окремою думкою судді Конституційного Суду України Д.Д. Лилак у справі № 1-3/2013. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60% голосів.

За п. 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 N13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» при вирішенні спорів, пов’язаних з виключенням учасника з товариства з обмеженою відповідальністю, господарські суди досліджують обставини, пов’язані з виключенням, дають оцінку поведінці учасника, встановлюють наявність чи вірогідність настання негативних для товариства наслідків у зв’язку з діями (бездіяльністю) учасника, причинний зв’язок між ними, мотиви поведінки учасника, форму вини, суттєвість ускладнення чи практичного унеможливлення діяльності ТОВ через поведінку учасника.

Відсутність в статуті точних критеріїв неналежного виконання обов’язків чи несприятливої поведінки учасника призводить до визнання рішення про виключення учасника з ТОВ недійсним.

Наслідки виключення учасника з ТОВ

Виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 ЗУ «Про господарські товариства». Згідно зі ст. 54 Закону при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Це може видатися несправедливим, адже учасник спричинив несприятливі наслідки для товариства.

Для порівняння: згідно із законом Федеративної Республіки Німеччина «Про товариства з обмеженою відповідальністю» у разі виключення з товариства за борги, учасник втрачає право на пай. Не повертають йому і частково внесені на користь товариства платежі. А якщо товариство зазнало збитків через несплату учасником внесків, то останній залишається боржником товариства.

Таким чином, для примусового виключення учасника з ТОВ необхідно детально прописати підстави виключення учасника в рішенні (протоколі) загальних зборів учасників. Проте навіть докладний та грамотно складений пункт про виключення у протоколі загальних зборів учасників товариства не гарантує, що суд при зверненні із позовною заявою про некоректне виключення із товариства не прийме рішення на користь позивача, адже вітчизняна судова практика із цього питання дуже різноманітна.

Замовник не підписує акти виконаних робіт: що робити, щоб отримати кошти

Напевно не так вже і багато знайдеться підрядників, які були у ситуації, коли замовник відмовлявся підписувати акти виконаних робіт.

Частіше за все така ситуація трапляється, коли недобросовісний замовник уникає оплати виконаних роботі за договором, тому що фактично у всіх договірних відносинах факт оплати ставиться у залежність від підписання акту виконаних робіт.

Тому, щоб не сплачувати за роботи, замовник нерідко обирає позицію: «не підписувати акти і нехай у суді підрядник доводить, що ми йому винні кошти».

Захист від недобросовісних контрагентів

Захистом від таких недобросовісних контрагентів може бути формулювання такого пункту у договорі:

«Акт приймання виконаних робіт складається Підрядником та надсилається або передається Замовнику в 2 (двох) примірниках. Замовник зобов’язаний підписати один примірник акта приймання виконаних робіт або надати письмові зауваження до нього протягом  5 (п’яти) календарних днів з моменту відправлення Замовнику акта приймання виконаних робіт.

У разі ненадходження Підряднику від Замовника, підписаного Замовником та скріпленого печаткою (за наявності) Замовника, одного примірника акта приймання-виконаних робіт або письмових зауважень до нього протягом  5 (п’яти) календарних днів з моменту відправлення Замовнику акта приймання виконаних робіт,  роботи вважаються виконаними належним чином, в установлений строк і прийнятими Замовником в обсязі та на умовах, вказаних в акті приймання виконаних робіт.»

Що робити, якщо замовник не підписує акти виконаних робіт?

Але, якщо у договорі такого пункту немає і оплата робіт ставиться в пряму залежність від підписання акту, а підрядник належним чином виконав роботи, пропонуємо діяти наступним чином:

1. Слід належним чином відправити акти виконаних робіт замовнику. Належним відправленням, з точки зору судової практики у господарських справах є:
1) опис вкладення до цінного листа з календарним штемпелем поштового відділення з номером поштового відправлення та фіскальний чек, який підтверджує оплату послуг поштового зв’язку;
2) розпис на документі відповідальної за приймання кореспонденції особи контрагента із зазначенням її ПІБ, посади та дати приймання кореспонденції.

2. У договорах частіше за все прописано, що «Замовник проводить розрахунки за виконані Підрядником роботи протягом 10 (5, 15, 20, в залежності від домовленостей сторін) банківських днів з моменту підписання акту виконаних робіт».

Отже, замовник може і цілеспрямовано уникати підписання акту приймання виконаних робіт для того, щоб не сплачувати підряднику грошові кошти за виконані роботи.

І підрядник може опинитися у ситуації, коли час іде, а заборгованість і досі існує і, хоча у договорі і є штрафні санкції за прострочення розрахунку – застосувати їх досить складно, тому що незрозуміла дата, з якої починати відлік прострочення оплати.

Згідно ч.1 та ч.6 ст.853 ЦК України, замовник зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від виконання зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.882 ЦК України, Замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, виконаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, етапу робіт, зобов’язаний негайно розпочати їх прийняття. Не підписання однією стороною (замовником) акту не звільняє останнього від обов’язку негайно прийняти та оплатити виконавцю обумовлену Договором ціну після остаточної здачі робіт.

Статтею 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 193 ГК України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Отже, підряднику, є доцільним керуючись ст. 530 ЦК України направити замовнику вимогу (в порядку ст. 530 Цивільного кодексу України) «щодо виконання зобов’язання з прийняття робіт, підписання акту приймання виконаних робіт та оплати грошових коштів згідно акту приймання виконаних робіт», якою вимагати виконання замовником зобов’язання з прийняття робіт, підписання акту приймання виконаних робіт та оплати грошових коштів на поточний рахунок підрядника у семиденний строк з моменту пред’явлення вищевказаної вимоги.

У пункті 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 18.02.2013 року № 01-06/374/2013 «Про практику вирішення спорів, пов’язаних із виконанням договорів підряду» зазначено, що відповідно до норм чинного законодавства підрядник не повинен вчиняти жодних дій щодо спонукання замовника до підписання акта виконаних робіт, а має лише констатувати факт відмови від підписання акта.

У свою чергу, обов’язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) законом покладений саме на замовника.

Отже, замовник, який на порушення вимог ст. 882 ЦК України безпідставно відмовився від прийняття робіт, своєчасно не заявивши про їх недоліки (за наявності таких), не звільняється від обов’язку оплатити роботи, виконані за договором підряду.

3. Якщо замовник ухиляється від оплати робіт і після пред’явлення йому вимоги, слід направити претензію, в якій восьмий день з моменту пред’явлення вимоги – вважати першим днем прострочення замовником оплати за виконані роботи.

Слід зауважити, що передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов’язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт (виявлені недоліки) у строк, визначений договором.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні перегляду рішень господарських судів у справах зі спорів про стягнення заборгованості за договором підряду (постанова ВСУ від 02.10.2012 р. у справі №23/236) та Вищий господарський суд України при касаційному перегляді судових рішень у спорах згаданої категорії (постанови ВГСУ від 19.03.2014 р. у справі №911/3120/13 та від 02.04.2014 р. у справі №904/5647/13).

Отже, якщо роботи реально виконані та підрядник не отримав від замовника обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт, він може, користуючись вищенаведеною процедурою, стягнути кошти із недобросовісного замовника.

Щоб уникнути ситуації з ухилянням замовника від підписання актів та прийняття робіт, кожний конкретний договір слід піддавати детальній юридичній експертизі з метою уникнення спірних ситуацій та мінімізації ризиків.

Оціночний підхід до укладення зовнішньоекономічних контрактів

Поширення і поглиблення євроінтеграційних процесів в сучасному українському суспільстві не можуть бути оцінені однозначно.

До позитивних ефектів глобалізації можна віднести:

– процес розвитку процесу реформування економічної, фінансової і соціальної політики нашої держави;
– «розкриття» світового ринку для України за рахунок зменшення тарифного і нетарифного регулювання господарських операцій;
– скорочення транзакційних витрат при здійсненні експортно-імпортних операцій;
– участь в міжнародних економічних проектах;
– розширення можливості захисту українських суб’єктів господарювання міжнародними правовими інституціями (Міжнародний арбітражний суд в Парижі, Американська арбітражна асоціація, Лондонський міжнародний арбітражний суд і т.д.);
– підвищення інвестиційної значущості для потенційних інвесторів в бізнес України;
– запозичення досвіду режимів регулювання міжнародних економічних відносин, для впровадження їх в національну економічну систему і т.д.

Негативні ефекти глобалізації:

– загострення проблем економічної і фінансової безпеки країни, її залежність від іноземного капіталу;
– зниження ступеня автономності національного уряду через пріоритетність міжнародних норм-регуляторів над національним;
– гостра конкуренція в сфері торгівлі надання послуг та інвестицій (яка може мати як позитивний, так і негативний відтінок);
– придушення розвитку окремих галузей господарства України, продукти яких не відповідають світовим стандартам якості;
– заміщення вітчизняної продукції – імпортною (іноді більш якісною і, що важливо, більш доступною).

Однак, незважаючи на ряд негативних моментів – рух у бік інтеграції в світову економіку – є неодмінною умовою зростання і розвитку економіки національної.

Підвищення потенціалу вітчизняної економіки дозволяє поширювати взаємодію українських компаній з закордонними партнерами і активізувати зовнішньоекономічну діяльність. Також, реальні і потенційні учасники світового обміну товарами і послугами забезпечують імідж країни і її місце в міжнародному розподілі праці.

Достатньою велика кількість клієнтів Юридичної фірми “Патріот” усвідомлюють необхідність роботи з іноземними партнерами, адже підготовчий період експортної діяльності компанії відіграє вагоме значення для її ефективності, особливе місце в якому займає процес проведення переговорів з іноземними контрагентами і укладення ЗЕД-контрактів.

Аналіз зовнішнього ринку і законодавчих тенденцій, підкріплений оцінкою стану компанії-клієнта, його цілей і завдань, служить початковою базою для обліку сильних і слабких характеристик компанії при розробці стратегії її поведінки на зовнішньому ринку.

Фахівці нашої компанії мають широкий досвід по розробці, узгодженню, укладенню “робочих” зовнішньоекономічних контрактів.

Під час підготовки до укладення ЗЕД-контрактів необхідно ретельно вивчити особливості законодавчого, валютного, податкового регулювання господарських операцій, властивих країні партнера.

Необхідно враховувати:

– надійність бізнес-партнера (його ділова репутація, судова “історія”, наявність ліцензій. сертифікатів і т.д.);
– ризики, які пов’язані з умовами поставки товару (базис поставки, транспортні витрати, супровід вантажу, оплата доставки, самовивіз, митне оформлення);
– ціна (валютне забезпечення) контракту;
– порядок оплати товару (доцільність певної відсоткової складової передоплати);
– забезпечення контракту (забезпечення виконання контрагентом договірних зобов’язань);
– порядком вступу в силу контракту і припинення його дії;
– форс-мажорними обставинами;
– питання права, яке підлягає застосуванню;
– порядок вирішення спорів (суд, який буде розглядати спір, в разі неможливості його врегулювання шляхом переговорів).

У нинішній міжнародній практиці при укладенні ЗЕД-контрактів поширене використання термінів поставки продукції Інкотермс – 2010 що дозволяє значно спростити процедуру укладання контрактів. Оскільки Інкотермс відображає тільки загальноприйняту і найбільш широко застосовчу комерційну практику, сторони на свій розсуд можуть відійти від неї або ввести свої уточнення в будь-які положення контракту.

Але використання даних термінів надає підприємствам-суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності переваги, пов’язані з прискоренням підготовчого процесу та запобіганням господарських спорів щодо виконання договірних зобов’язань сторонами.

На кожному етапі реалізації процедури підготовки та укладення ЗЕД-контрактів підприємствам необхідно отримувати якісну інформацію, достовірність якої значною мірою зумовлено її джерелами. Про ділову репутацію, місце підприємства-контрагента на ринку, оборотах, активах і інших характеристиках можна дізнатися і на сайті компанії-контрагента в Інтернеті.

Однак, трапляється так, що підприємство, користуючись правами адміністратора на своєму власному сайті – навмисно публікує недостовірну інформацію про свою діяльність. Тому, проводячи первинний збір інформації про контрагента не можна обмежуватися одними джерелами інформації. Необхідно проводити всебічне вивчення компанії, з якою планується співпраця, використовуючи відкриті реєстри, бази даних державних органів, відомості місцевих фахівців з юридичного Due Diligence, документи фінансової звітності, що дозволить визначити ефективність діяльності підприємства, його фінансове становище, стабільність, платоспроможність.

Підводячи підсумок, можна сказати, що укладання зовнішньоекономічних контрактів – досить серйозний і відповідальний процес, який вимагає системного аналізу та обліку безлічі змінних факторів, а також всебічного вивчення контрагента.

Фахівці нашої компанії допоможуть Вам укласти «робочий» ЗЕД-контракт з нерезидентом, який буде відображати Ваші інтереси в угоді і дозволить уникнути, але в будь-якому випадку, звести до мінімуму спірні моменти, одночасно, захищаючи Ваші фінансові ресурси.

Про штрафи за використання реєстраторів розрахункових операцій (РРО)

РРО забули зняти з реєстрації?
Як одну з панацей «боротьби» з тіньовою економікою та готівковими (неконтрольованими державою) операціями влада розглядає застосування реєстраторів розрахункових операцій загалом і щодо платників єдиного податку, яких використовують під час податкової оптимізації, зокрема.

Як відомо, в силу приписів п. 296.10 ст. 296 Податкового кодексу України (далі – «ПКУ») фізичні особи-підприємці другої та третьої груп єдиного податку, у яких обсяг доходу перевищує 1 млн. грн., зобов’язані використовувати реєстратори розрахункових операцій (далі – «РРО»), натомість підприємці, які реалізовують технічно складні побутові товари, які підлягають гарантійному ремонту, зобов’язані використовувати РРО у будь-якому випадку.

Для усіх інших суб’єктів господарювання слід керуватися положеннями п. 2 Постанови КМУ від 23.08.2000 № 1336 «Про забезпечення реалізації статті 10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», відповідно до якого, установлені граничні розміри річного обсягу розрахункових операцій продажу товарів (надання послуг) в розмірі 250 тис. грн., 500 тис. грн. в залежності від виду операції (торгівля квасом, роздрібна торгівля на території села суб’єктами кооперації, тощо).

В інших випадках – застосування РРО є обов’язковим. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про РРО» суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов’язані проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи РРО з роздрукуванням відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій.

Натомість, безготівкові розрахунки – це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів.

У разі здійснення розрахунків при продажу товару (наданні послуг) виключно у безготівковій формі (з розрахункового рахунку на розрахунковий рахунок), то в такому випадку такі розрахунки будуть вважатися безготівковими та можуть проводитися без застосування РРО (індивідуальна податкова консультація від 11.05.2018 № 2099/ІПК/26-15-14-09-13/ІПК), більше того, у випадку перевищення фізичною-особою підприємцем – платником єдиного податку обсягу доходу в 1 млн. грн., то обов’язку застосовувати РРО у такого підприємця не виникає (індивідуальна податкова консультація від 07.09.2017 р. № 1853/ІПК/18-28-14-06).

Відповідно до положень Наказу Міністерства фінансів України від 14.06.2016 № 547 «Про затвердження порядків щодо реєстрації реєстраторів розрахункових операцій та книг обліку розрахункових операцій» (далі – «Порядок») суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг та відповідно до вимог законодавства (1) повинні застосовувати РРО, (2) виконати його персоналізацію, опломбувати, зареєструвати в фіскальній службі та (3) перевести у фіскальний режим роботи.

Посадова особа контролюючого органу не пізніше наступного робочого дня з моменту отримання відповідних документів від платника податків проводить реєстрацію РРО шляхом внесення даних до інформаційної системи фіскальної служби та надає такому суб’єкту відповідне реєстраційне посвідчення РРО.

Забули скасувати реєстрацію РРО
Згідно з положеннями Порядку реєстрація РРО діє до дати скасування реєстрації РРО, що відбувається у випадках, зокрема, коли (1) суб’єктом господарювання подано заяву про скасування реєстрації РРО; (2) вичерпано строк служби РРО, визначений у паспорті (формулярі) РРО; (3) закінчилися визначені законодавством строки експлуатації РРО.

Проте трапляються випадки, коли компанії з тих чи інших причин не подають заяву про скасування реєстрації РРО.

У такому випадку, скасування реєстрації має відбуватися в примусовому порядку самим фіскальним органом.

При цьому, контролюючий орган за 1 місяць до відповідної дати зобов’язаний повідомити підприємство про необхідність самостійного зняття з реєстрації РРО, а в разі, якщо платник податків не подасть (1) заяву, (2) довідку з центру сервісного обслуговування про розбломбування, (3) реєстраційне посвідчення РРО (технічний паспорт), то податковий орган за місцем реєстрації РРО приймає протягом 2 робочих днів рішення про скасування реєстрації РРО та скасовує реєстрацію РРО самостійно.

Фінансові санкції
У разі використання РРО, який вичерпав свій строк експлуатації, такий технологічний пристрій не може вважатися РРО відповідно до вимог Закону України «Про РРО». Подальше використання такого пристрою суб’єктом господарювання є порушенням вимог законодавства і тягне накладення фінансових санкцій згідно з п. 1 ст. 17 ЗУ «Про РРО» у таких розмірах:

– вчинене вперше – 1 гривня;
– за кожне наступне вчинене порушення – 100% вартості проданих з порушеннями, встановленими п.1 ст.17 Закону №265, товарів (послуг).

Беручи до уваги судову практику застосування штрафних санкцій у сфері використання РРО (ст. 17 ЗУ «Про РРО»), то за період з 2015 р. по 2017 р. контролюючими органами не застосовувалося санкцій за те, що суб’єкт господарювання не подав документів для реєстрації скасування РРО.

У той же час, у справі № 815/881/16 (Постанова апеляційного адміністративного суду від 16.11.2016) серед інших порушень суб’єкта господарювання було і те, що ним застосовувалося РРО, яке хоча і було зареєстровано в Державному реєстрі РРО, однак термін його експлуатації закінчився. У цій ситуації до компанії було застосовано штрафну санкцію в розмірі 1 грн., як за перше порушення протягом календарного року відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 17 ЗУ «Про РРО».
Це означає, що лише в разі, якщо під час перевірки буде встановлено саме факт використання РРО, термін служби якого закінчився, то до компанії можуть бути застосовані фінансові санкції за невиконання обов’язків, передбачених ст. 3 ЗУ «Про РРО»: використання РРО з порушенням порядку, включене до Державного реєстру РРО.

Дані обставини та факти можуть бути встановлені лише в рамках проведення фактичної перевірки відповідно до пп. 75.1.3 ПКУ.

Як же без адміністративної відповідальності?
Крім того, відповідно до ст. 155-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-Х зі змінами та доповненнями (далі – «КУпАП») за порушення порядку проведення розрахунків накладається штраф у розмірі від двох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на осіб, які здійснювали розрахункові операції з порушенням законодавства, та на посадових осіб – від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У судовій практиці за період з 2015 р по 2017 р відсутні справи про притягнення до адміністративної відповідальності по ст. 155-1 КУпАП на тій підставі, що суб’єкт господарювання не подав документи для скасування реєстрації РРО.

У той же час, до адміністративної відповідальності за цією статтею притягуються особи за невидачу фіскального чека, невідповідності фактичної кількості грошових коштів з даними, зазначеними в звітах РРО, проте беручи до уваги положення ст. 38 КУпАП, до адміністративної відповідальності особа повинна бути притягнута на підставі відповідного рішення суду протягом 3 місяців з моменту вчинення адміністративного правопорушення. Проте подібні справи розглядаються більше трьох місяців, а тому виходить, що, зазвичай, порушнику вдається уникнути покарання.